Ну що ж, нарешті я прочитав свою головну книжку 2013 року.
именно потому, что мы натуры широкие, карамазовские, – я ведь к тому и веду, – способные вмещать всевозможные противоположности и разом созерцать обе бездны, бездну над нами, бездну высших идеалов, и бездну под нами, бездну самого низшего и зловонного падения
Книга ця дуже величезна, читав я її два місяці, мабуть більшого за обсягом твору я й не читав ще ніколи. Але я вже давно намітив прочитати цю штуку, ще коли мені так сподобалось “Злочин і кара”. 
Коротко про сюжет: в тихому мирному російському містечку Скотопригоньєвску розгортаються драматичні відносини між батьком і його трьома синами. Один брат Іван відбиває у другого брата Міті наречену Катю, цей другий(Мітя) натомість закохується в ту ж дівчину Грушеньку, що й його батько Федір Павлович. А самий молодшого сина Альошу всі дуже люблять. Ось коротке й все.
Окрім головних подій в книзі надзвичайно багато написано про Бога, віру і церкву.
Не знаю чому, але особисто мені цей твір не так сильно сподобався як “Злочин і кара”. Можливо я просто чекав чогось іншого.
От що саме класно виходить в Достоєвського, так це змальовувати бідних і обездолених людей. Коли я читав про сім’ю відставного штабс-капітана Снігерьова, то серце прямо кров’ю обливалося. Слабоумна жінка, горбатенька донечка інвалід без ніжок, інша донька без майбутнього і син Ілюшечка присмерті. Все це в малесенькій тісненькій кімнатці при постійно п’яненькому батьку. Намальовано дуже сильно.
Також мені сподобалось те, як чітко автор розділяє всіх своїх героїв, як гарно вони в нього кожен по-своєму розмовляє та мислить. Мені чомусь найбільше в цьому плані запам’ятались побічний син Федіра Павловича — Смердяков та малий умнік Красоткін.
Чомусь Достоєвський в романі не раз пише про те, що Альоша — головний його герой. Я вже потім прочитав на вікіпедії, що планувався цілий цикл творів, а “Брати Карамазови” були першими. Та Достоєвський помер відразу після написання.
Зізнаюсь чесно: я не зрозумів, чому цей твій так сильно хвалять а буржуйських різноманітних сайтах і форумах. Звісно, тут є декілька дуже крутих моментів: історія сім’ї Снєгірьових, повість всередині роману про “Великого інквізитора”, пригоди Міті в пошуках 3000 рублів, діалог Івана з своїм персональним сатаною, деякі моменти в фінальних промовах прокурора і адвоката на суді. Але в цілому мені мабуть більше не сподобалось, а ніж сподобалось. Роман занадто сильно роздутий, кілька сюжетних ліній цілком легко можна було й просто опустити.
Мабуть я ще не доріс до цього твору.