Книга, котру вилучали з американських бібліотек, написана добровольцем Другої Світової Війни, Куртом Воннегутом. Не знаю, чи можна її назвати автобіографічною, адже вся історія ведеться від імені третьої особи, такого собі апатичного Біллі Піллігрима.
Головний герой — американський солдат. Скромний, трохи придуркуватий, боязкий солдат. Який хоч і був добровольцем, але й сам не знав навіщо він сюди потрапив. В книзі описуються всі його пригоди на війні та, головне, бомбардування германського міста Дрезден. Саме остання подія наклала дуже сильний відбиток на психіку Біллі.
Автор книги застосовує в книзі фантастичний елемент: всі події, що відбуваються подаються нам через призму посттравматичного стресового розладу. Цей синдром скалічив сприйняття героєм дійсності. І в результаті частина роману про інопланетян сприймається як чітка філософська система. Так, так: інопланетяни з планети Тральфамадор. Оскільки вони живуть в четвертому вимірі, то й Піллігрима навчили сприймати час як постійну величину. Час не тече, не відбувається випадкових переходів від однієї події до іншої. Світ та події раз і назавжди дані нам, і відомо все, що було чи буде. Про чиюсь смерть тральфамадорці просто кажуть: “So it goes.”
Ось таких художнім прийомом і побудований весь роман: це не послідовні події в житті героя, а без всякого порядку епізоди життя. Біллі навчився від інопланетян подорожувати в часі і кожен епізод є такою мандрівкою.
Стереотипи «справжніх чоловіків», «крутих вояк», «героїв», що зазвичай зустрічаються в книгах про війну, у Воннегута викревленні до безглуздості і представлені жорсткою пародією. Немає ділення на «наших» і «ворогів» — німці показані такими ж звичайними замученими людьми, неймовірно стомленими від війни, як і американці.
Взагалі я дуже люблю такі твори, де автор будує свій світ з чудернацькими правилами. Все цим правилам підчиняється і має сенс. Своя власна ідеальна система. Так і в цьому романі, по ходу читання стає зрозуміло, чому Біллі веде себе саме так, чому його коханкою на Тральфамадорі була саме Монтана, чому стільки переживання через безґлузду смерть старого Дербі, крик Дикого Боба і так далі і тому подібне.
Власне бомбардування Дрездена в романі так і не показане, хоча автор і говорить, що вся книга про цю подію! Навіть наслідки бомбардування описані дуже змазано. Створюється враження, що Воннегут відкладає розповідь про це, тоне в передмовах, епізодах. Насправді йому просто нічого сказати. Війна взагалі і бомбардування Дрездена зокрема, бачаться автором як жахлива нісенітниця, яку неможливо навіть адекватно описати. Воннегут не в змозі осмислити хворобу людства, що приводить до воєн, і його книга застигає у стадії задуму. О, як написав :)
Бомбардування Дрездена залишається в романі саме тим, чим вона і є — чорною дірою, порожнечею. А огорнута словом порожнеча втратила б свій статус.
И она купила распятие в Санта-Фе, в лавочке сувениров, когда их небольшое семейство съездило на Запад во время великой депрессии. Как многие американцы, она пыталась украсить свою жизнь вещами, которые продавались в лавочках сувениров. Такие дела.
ГОСПОДИ, ДАЙ МНЕ ДУШЕВНЫЙ ПОКОЙ, ЧТОБЫ ПРИНИМАТЬ ТО, ЧЕГО Я НЕ МОГУ ИЗМЕНИТЬ, МУЖЕСТВО – ИЗМЕНЯТЬ ТО, ЧТО МОГУ, И МУДРОСТЬ – ВСЕГДА ОТЛИЧАТЬ ОДНО ОТ ДРУГОГО.
Розуотер однажды сказал Билли интересную вещь про книгу, не относящуюся к научной фантастике. Он сказал, что абсолютно все, что надо знать о жизни, есть в книге «Братья Карамазовы» писателя Достоевского. – Но теперь и этого мало, – сказал Розуотер.
– Знаете, нам тут приходилось воображать – какая там идет воина, и мы считали, что в этой войне сражаются немолодые люди вроде нас с вами. Мы забыли, что войну ведут младенцы. Когда я увидал эти свежевыбритые физиономии, я был потрясен. «Бог ты мой! – подумал я. – Да это же крестовый поход детей!»
Много нового дала миру Америка. Самое поразительное, беспрецедентное явление – это огромное количество бедняков без чувства собственного достоинства. Они не любят друг друга, потому что не любят себя. И стоит только уяснить это, как недостойное поведение американских, рядовых в немецких тюрьмах становится вполне понятным.
Она спросила Глюка: не слишком ли он молод для армии? Он согласился: да. Она спросила Эдгара Дарби: не слишком ли он стар для армии? Он сказал: да. Она спросила Билли Пилигрима, что это он так вырядился. Билли сказал: не знаю. Просто стараюсь согреться. – Все настоящие солдаты погибли, – сказала она. И это была правда. Такие дела.
Книга сподобалась, рекомендую.