“Кожному властиво вважати себе за цілком виключне явище під сонцем і місяцем.”
Роман цей написав Валерʼян Підмогильний у свої лише 26 років! Який талант. Звідки в нього стало того життєвого досвіду в такому віці, щоб таке написати? Яка трагічна доля чекала його далі, скільки б ще він написав і якої якості.
Мої враження від цієї книги дуже перегукуються з словами письменниці Ірини Грабовської, чию прекрасну рецензію я лишу тут повністю:
Отож, я дочитала. Є певні плюси відкривати для себе стару українську літературу після школи, бо набагато більше читацького досвіду, і це набагато цікавіше.
Ця книга водночас мене поглинула, і невимовно, страшенно бісила. БІСИЛА – все капслоком, бо я нарікаю Степана “Стефана” Радченка головним мудаком української літератури. Насправді, щоб створити такого персонажа, треба бути дуже в темі. Але підозрюю, що автор цього не планував.
Спочатку про те, що мені сподобалося, поки мене не поглинула лють:
– це перша з прочитаних мною книг в українській літературі, де так багато еротизму, натяків на секс і сексуальні проблеми та бажання. Причому, Підмогильний еротично описує не тільки взаємодію чоловіків і жінок, а і деяких чоловіків між собою (наприклад, Максима і Степана), і все, що чоловіки роблять на самоті – оці всі “сласні”, “млосні”, “життєдайні” пориви, крики насолоди і т.п (you know what I mean). І з цього погляду – це величезний прорив.
– Місто, Київ, тут грає повноцінну роль персонажа. Чимало локацій, які зараз вже втрачені, надзвичайно цікавих деталей про те, як був влаштований побут у 20-х роках, та типажі тих, хто населяв його. Це безцінно читати зараз, за 100 років.
– дух покоління, яке сподівалося, що після страхіть початку 20-х, війни усіх з усіма, нарешті прийшов спокій і розвиток. Українізація, купа молодіжних спілок, поети, що читають свої вірші, збіговиська в пивних – усе пронизано кипучим духом молодості.
– опис літературного життя Києва. Особливо потішило про письменницькі об’єднання, що воювали між собою, і оці всі літературні вечори та підводні течії.
Але тішитися цим прекрасним тлом заважала одна велика проблема. Грандіозна постать Степана, через якого ми сприймали дійсність, і який спочатку викликав подив, потім нерозуміння, а потім відверте бажання послати його вголос (що я успішно кілька разів робила).
Спочатку я відчула знайомі вайби “галереї зайвих людей”, але Степан переплюнув і Печоріна, і Онегіна, і байронічних героїв, яким все життя нудно і вони ніяк не можуть вгамувати цієї нудьги. Нудьга у Степана доволі специфічна – вона заздрісна. Все, що Степанові зустрічається в місті, він хоче собі і абсолютно впевнений, що це має йому належати – будь то жінка, квартира, друзі, посада етс. А якщо раптом відчуває десь крихітний сумнів, що, може, він трохи не дотягує до того велета, яким себе бачить, він починає люто знецінювати об’єкт бажання. О, знецінює він все, що ворушиться, а що не ворушиться, те ворушить і знецінює. Особливо дістається будь-якій жінці, що трапляється йому на шляху, буквально – будь-якій. І можна було б сказати, що Стьопка просто мізогін, але вуаля, чоловіків він знецінює не менше, тільки заздрить їм лютіше. Тобто, більшу частину твору ми бачимо лютого огидного нікчему, який пнеться “в люди”, здобуває увагу і топче її в пориві “боротьби з нудьгою”. При цьому, Степанові якось вдається написати кілька оповідань, де головними героями є речі (цікава деталь і геть не дивна), а не люди, і ці оповідання, повісті і сценарій навіть дають йому гроші.
☝Чи переймався Степан долею Надійки чи Зоськи, брутально кидаючи їх із купою брехні в кошику? – Ні. Надійку зрештою обізвав пузатою міщанкою. Про Зоську думав півгодини, поки не забухав з поетом.
☝Чи він переживав розлучення з Мусінькою, яка, за його ж словами, буквально “зробила його чоловіком”? – Лише те, чи не влаштує вона йому сцену, коли він кине її, бо вона стала негідна викладача в костюмі.
☝Чи відчував він якісь почуття щодо Максима, конфлікт з яким явно вплинув на його долю? Може, Степан проявив великодушність? – Ага, посміявся і порвав його заяву, обізвав його шахраєм.
☝Чи порадів він за Леоніда, який надибав собі нормальну посаду і одружився з Надійкою? – Ні, він думав, що Надійка “належить” йому за правом, і якби він схотів, то вона побігла б до нього, кинувши свого тупого чоловіка. Про Надійчине дівоцтво, які Стьопка забрав на березі Дніпра, і яке йому мало щось там гарантувати – це взагалі великий гег.
То, звісно, надзвичайно яскравий пафосний фінал, де Степан сідає писати роман “про людей”, викликає питаннячка – що він зібрався писати? Про яких людей? Це тих, яких він вважає за непотріб? Від літературного критика, який йому відмовив (слава богу, хоч хтось), до Зоськи, яка поклала своє життя йому на вівтар. Я не уявляю, як такого складу людина може написати щось глибоке. Можливо, цікаве з сюжетного боку, але… ну дуже сумнівно, що Степан здатен на щось путнє. В нього і небо кольору червонця.