Прочитав я тут дуже сильну книгу, розміром з буквар. Ось вам “трейлер”:
К вечеру он набрел на кости, разбросанные там, где волки настигли свою добычу. Час тому назад это был живой олененок, он резво бегал и мычал. Человек смотрел на кости, дочиста обглоданные, блестящие и розовые, оттого что в их клетках еще не угасла жизнь. Может быть, к концу дня и от него останется не больше? Ведь такова жизнь, суетная и скоропреходящая. Только жизнь заставляет страдать. Умереть не больно. Умереть — уснуть. Смерть — это значит конец, покой. Почему же тогда ему не хочется умирать?
Но он не долго рассуждал. Вскоре он уже сидел на корточках, держа кость в зубах и высасывал из нее последние частицы жизни, которые еще окрашивали ее в розовый цвет. Сладкий вкус мяса, еле слышный, неуловимый, как воспоминание, доводил его до бешенства. Он стиснул зубы крепче и стал грызть. Иногда ломалась кость, иногда его зубы. Потом он стал дробить кости камнем, размалывая их в кашу, и глотать с жадностью. Второпях он попадал себе по пальцам, и все–таки, несмотря на спешку, находил время удивляться, почему он не чувствует боли от ударов.
Наступили страшные дни дождей и снега. Он уже не помнил, когда останавливался на ночь и когда снова пускался в путь. Шел, не разбирая времени, и ночью и днем, отдыхал там, где падал, и тащился вперед, когда угасавшая в нем жизнь вспыхивала и разгоралась ярче. Он больше не боролся, как борются люди. Это сама жизнь в нем не хотела гибнуть и гнала его вперед. Он не страдал больше. Нервы его притупились, словно оцепенели, в мозгу теснились странные видения, радужные сны.
1905г.
А тепер історія про автора цих слів, Джона Гріффіта Чейні:
13 квітня 1907 року в Сан-Франциско, на невеликій яхті в компанії друзів, дехто Джон Гриффіт Чейні втілює в життя свою заповітну дитячу мрію, — через затоку Золоті Ворота його екіпаж вирушає в кругосвітню подорож! Капітан цього судна був людиною рішучою, мужньою і цілеспрямованою: щоб зрозуміти це, досить хоч б трішки поглянути на його біографію, повну негаразд і поневірянь. Його батько відмовився від нього ще до його народження, мати постійно переїжджала з місця на місце, і сім’я страждала від злигоднів. У результаті, щоб звести кінці з кінцями, хлопець починає працювати в 11 років: працює листоношею, кур’єром, в 14 років влаштовується робочим на консервний завод. Врешті-решт, Джон бере у борг і купує човен «Гулянка»(анг. Feasty), на якому починає займатися незаконним промислом устриць і стає справжнім “устричним піратом”. За таке небезпечне ремесло його могли посадити у в’язницю у будь-який момент, але одне вдале полювання приносило грошей стільки ж, скільки місяць роботи на фабриці. 15-річний пірат легко переймав звички старших товаришів і скоро вже міг перепити будь-якого матроса, та і помахати кулаками теж був здатний. Пізніше він влаштовується на промислове судно і пересікає на ньому Тихий океан. За короткий час хлопець встиг побувати соціалістом, відсидіти термін за бродяжництво, поступити в Каліфорнійський університет і піддатися золотій лихоманці, на яку багато хто був ласий в ту пору.
І ось, після довгих поневірянь, 31–річний капітан на палубі власного корабля вирушає в плавання всього свого життя. Маршрут був таким: перший порт призначення — Гавайї, потім Самоа, Нова Зеландія, Австралія, Нова Гвінея, Філіппіни, Японія, Корея, Китай, Індія, Червоне море, Середземне, Чорне, по Дунаю — до Відня, зима — в Петербурзі, знову Середземне море, Атлантика, після Сєни — до Парижу, Англія, далі Нью-Йорк, потім на південь мимо Бразилії до мису Горн і, нарешті, курс на північ — до Сан–Франциско. Подорож повинна була тривати цілих сім років. Проте через некомпетентності будівельників судна, команди, а головним чином через хвороби (малярії, тропічної лихоманки, трофічних виразок) і боргів, подорож закінчити не вдалось. Екіпаж встиг проплисти Гавайї, Маркізові острови, Фіджі, Бора–Бора, Солономови острови. І десь біля Гуадалканалу капітана евакуювали на теплохід, що йде до Сіднея, враженого дивною і невідомою хворобою: сильні набряки рук, з яких постійно злізає шкіра в сім шарів, загнивання очей і жахливу слабкість.
23 липня 1909 року екіпаж кругосвітки повертається до Сан-Франциско. На берег Джон сходить майже здоровим: як з’ясувалося, в його захворюванні не було нічого зловісного — це була просто реакція організму на тропічне ультрафіолетове випромінювання. Пізніше в своїх спогадах він напише: “Мабуть, це єдина мета, яку я собі поставив і ніколи не зможу досягти. Залишається писати книги”.
Як ви вже мабуть здогадались, цього студента звати Альберт Ейнштейн, це був Джек Лондон
