Добрі люди проклали маршрут “Поліська січ”. Ось він:
За мотивами цієї подорожі ми з друзями зробили свій маршрут, не настільки екстримальний і коротший на один день. На місце тарту, в Моквинські хутори, ми добрались дизелем. А з Соснівці нас забрало таксі.
Як тільки зійшли з потяга, так відразу ж біля станції перший безкоштовне видовище — хата вся заставлена агітаційними релігійними плакатами й гаслами зробити Яценюка презищентом на 100 років.
Перші 10 кілометрів – це була дитяча розминка, просто на максимальній швидкості ми мчали в місто Березно. Там не додумались ні до чого кращого, як поїздити в місцевому дендропарку(до речі дуже гарному й великому, хоча й трохи занедбаному, мабуть через брак коштів).
Від Березного ми “їхали вверх”, чомусь це було доволі довгенько. Це було вздовж річки Случ, який зараз геть втратив воду і обмілів. Як сказав місцевий імпазантний пастух корів “То два рукі вже отако… Де вода?! Кудись ділася..”
В селі Князівка ми чемно не вломились на чиєсь найближче по виїзду з подвір’я за поповненням запасів прісної води, а таки знайшли хату з присутніми господарями. Там нам розповіли, що не те що лящі колись ловились на мілкому зараз Случі, а соми їли каченят. У цих людей хоча й була розетка на криниці вбудована, а вода жовтого кольору. Андрій такого традиційно боїться і навіть не пробує на смак.
Наведений пантонний міст через Случ, води реально по коліна. Обід і перепочинок. Далі ми рухались по дорозі, що колись була кордоном з Польщею. Тут розташовували здорові ДОТи, на даний момент майже всі вони напівзруйновані, але все ще є. Було цікаво по них полазити. Також тут почалась територія ожини, люблю цю лісову ягоду, нямка.
І ось нарешті “на вершечку маршруту” на нас чекало величезне село Тинне з трьома(!) школами. Місцеві через одного жалілися, що їм пора вже давати статус міста, але немає дитячих садків для цього. Мабуть через брак коштів. Ми там їли морозиво(дехто двічі) і просто насолоджувались прекрасною порою року. Я чомусь почав одкровеннічати з продавчинями в місцевому супер маркеті чому це я на вихідних втікаю з дому і що про це думає моя дружина.
Річка Бобер й однойменне водосховище. Думали саме тут покупатися (всі вже добряче впріли). А не тут то й було: вода така коричнева, що аж чорна. У моїх супутників склалось враження, що вона брудна і можливо смердить. Тому ми просто з’їли шоколадку і вивчили написи на стінах й стелі місцевої альтанки. А рівень води тут також був низьким. На виїзді від водосховища мало не розчавили мідянку посеред дороги і знову об’їлися ожиною.
Зателефонував наш водій маршрутки Анатолій, каже, що завтра вже з 12 дня буде вільний, можемо провести час разом(?). Зв’язок вкрай поганий, через слово його чув, домовились зідзвонитись. Попередньо ще в Рівному домовились, що поїдемо додому в неділю ввечері, потім передумали на понеділок ранок. Тому остаточно домовились на ранок.
Їхали лісом доволі таки довго. Віляли, об’їжджали лісоповали. А дорога все погіршувалась, поки не перетворилась на суцільний пісок. Їхали поряд з долиною річки Бобер — гарне місце, де пасуть корів. Але дорога стала вкрай поганою. Пісок, пісок, всюди цей пісок. Про те, щоб крутити педалі вже мова не йшла, тупо вели велосипеди в руках. Всі ми розтягнулись по дорозі так, що пару годин я нічого й не бачив. Лише пісок. А байк такий тяжкий, як же його важко перти… Швидкість на велокомпютері 3 кілометри на годину. Добре, що хоч по узбіччю росла ожина, хоч якось підбадьорювала під час цього маршу.
Я вже про все передумав поки йшов, встиг засумувати за домашніми і почав задумуватись над пріоритетами виживання. Чесно, не радий був, що й поїхав. Так довго йти, так багато думати. Але все погане завжди змінюється чимось хорошим. І ось воно раптово вилазить ні звідки село Лінчин! Ура!
Думали в перший день проїхати якомога далі, хоча б до Балашівки, а в ідеалі аж в на озеро Піпло, та застрягли в тому піску. Ні грама не допомогли мені новенькі широченні шипасті шини. Як би там не було найстрашніша частина подорожі позаду. Минаємо село і вибираємо собі місце для табору. Це виявилась березова посадки з великою поляною, краса.
Наводимо порядок, ставимо намети, швиденьке ТО байків, вечеря(гречка з м’ясом), душевні розмови(зубровка, але не горілка). Всі стомлені, щасливі і веселі. Встиг заталефонувати додому з телефону Андрія, мій лайф ніде після Тинного і не працював. Сон.
Зранку пасмурно, навіть накрапував дощик. Гороховий суп, збір речей і згортання табору. З настороженністю дивимось на дорогу (в голові все ще той пісок), але вона виявляється доволі не поганою — дрібний сірий щебінь, подекуди поверхня-гребінка. Трясе добрече, тому доводиться віляти. Їхати нудно і довго, краєвидів ніяких — густий мішаний ліс і ця дорога. Іноді їде якийсь трактор чи віз.
Нарешті якесь різноманіття, село Мизалин з бруківкою. Магазин, перепочиночок, вперед далі.
Відразу за цим ще одне село з гарним великим ставком, Балашівка. Базар вихідного дня прямо на дорозі: кавуни, м’ясорубки, секонд хенд воєнної форми, кавуни, бу техніка з Німеччини.
Через кілька кілометрів ще село, Яцьковичі. З типовим ставочком майже в центрі. В цьому селі нам місцеві чоловіки радили їхати на Соснове нормальною швидкою дорогою, але натомість ми поїхали зовсім іншим напрямком, через ліс. Нам дуже пощастило там з дорогою — гарний рівненький насипний коричневий дрібний щебінь. Швидкість протягом 18 кілометрів становила не менше 21 км/год! Подекуди розганялись й тримали темп 25, але було важкувато.
Багато причеплених на дерева будиночків для птахів, кожен зі своїм номером. Раптово великий дерев’яний православний хрест посеред лісу біля дороги. Тримаємо темп як можемо.
Потомились, зупинились. Давай жерти батончики, шоколадки, цукерки. Андрій як завжди знову хотів щось палити, але ми його відмовили. До речі, на цьому привалі був таких мох поміж дерев, як у казці. Я в ньому тонув.
Пам’ятник невинно убієнним полякам, через кілька кілометрів пам’ятник невинно убієнним воїнам УПА. Якесь старе кладовище, хрести вже всі посунулись, майже всі дерев’яні й масивні. І нарешті село Мочулянка!
Тут взагалі ні в кого телефон не ловив мережі. Наїлись морозива, поповнили запаси прісної води. Ще раз наїлись морозива. Я розписав місцевого дідуся про риболовлю в цих місцях — вже кілька днів не клює.
Знову насипна гарна дорога лісом, ми летимо як птахи, ліс прекрасний. І ось нарешті й Случ в селі Більчаки. Кілька сотень метрів і привал. Обід, купання, рослабончик… Випередили наш графік на кілька годин. Телефонуємо нашому водію маршрутки – поза зоною. Через пару годин вирішуємо рухатись в бік Соснового. Раптово дощ, а у нас тент. Перечекали півгодинки і вирушили вже з сонечком. Дорога асфальт.
Водій так і не з’явився на зв’язку, тому довелось ще раз заночувати на березі Случа. А так вже хотілось додому… Ми трохи переживали за дорогу назад, а раптом Анатолій так і не з’явиться? Не забере нас о сьомій ранку на центральній площі? Ну що ж, поїхали б своїм ходом, 70 км додому.
Ввечері за столом(так, ми знайшли дерев’яний стіл з лавками) ми наговорились, насміялись, про все забули. Треба було спати. Зранку ми вже на півгодини до назначеного часу на місці. Водій приїхав за 10 хвилин. Все в порядку. Дорога додому.
Всі світлини з цієї подорожі:
Відео: