“Синку? Тато сказали: синку? Від цього приємно, тепло Володькові. Він просто щасливий.
Рідко коли розмовляє з ним так батько, а до того ще й — синок. Ах, ах!.. — і малий горнеться калачиком, підкладає обидві руки під праву
щоку, цілує щось, щось уявне, щось миле йому. Цілує в думці бородате, суворебатькове обличчя… “Вони все такі добрі, ті тато. Тата спина і руки болять, тому вони сердиті. Ну, як виросту, то я за них працюватиму”…”
Дуже хороша книга. Душевна, українська, рідна. Це один з найкращий творів, що я бачив в своєму житті про відношення “батько – син”.
Мої враження тут будуть здебільшого саме про першу з трьох частин: “Куди тече та річка?”.
Це опис життя однієї дуже типової української (хоча вони ще й самі не знають того, що вони українці) селянської сімʼї. Вони живуть своє звичайне життя, боряться з проблемами, радіють святам. Голова – Матвій Довбенко. Його друга дружина Настя (перша померла після родів). Їхні діти: Катерина – дівка на видані), Василь – забіяка, Володько – головний герой всього роману, Хведот – сопляк ще, Василинка – маленька сестричка англелочок.
Як же особисто мені було приємно бачити всі ці назви слів, які не так вже часто зустрінеш від людей з іншої території України, а всі ці населені пункти: Дермань, Мизоч, Здолбунів, Лебеді, Мощаниця, Кременець, Остріг, Почаїв…. Я ж тут живу! Це все моє!
Коли читаєш цю книгу, то переносишся в своє дитинство. Тобі вісім років, ти заходиш в бабину хату, бачиш це старе залізне ліжко з величезними накрохмаленими подушками, тебе манить на кухню запах свіженьких пиріжків… Ти чуєш мукання корів та рохканя свиней. Ти чуєш кукування зозулі. Ти відчуваєш цей запах левади. Ти знаєш, як то буде важко завтра на ріллі збирати ту бараболю. Ти підеш з дідусем до церкви бачити ту розмальовану стелю. Ти колись виростеш і побачиш весь світ. Але ніде не буде красивіше, ніж тут.
Колись давно мене докоряли тим, що я нічого не ціну, що ми маємо. Що колись в школу треба було йти через поле. Що мʼясо було лише на Різдво чи Великдень. Що довчитись в школі не кожному щастило. Як важко дається хліб і чому його треба шанувати. От прочитавши цю книгу ти аж прямо відчуваєш себе в шкурі того Матвія, що так прагне чогось кращого і старається зі всіх своїх сил і навіть більше. Старається і для дітей, щоб в них була краща доля, і ті зможуть дати кращу долю для своїх дітей. Ух, ось я і є нащадок такого ж Матвія (в моєму випадку Варфоломія). Чи ціную я своє життя і все що зараз маю?
Що особисто мені дуже сподобалось в цьому творі, так це опис того як син ставиться до свого батька, а батько до життя. Я став трохи краще розуміти свого тестя, добряче згадав дідуся і його розповіді про ще те життя.
Главне, будь чесним і не падай духом.Чесна людина, чесна праця, чесні діла не пропадуть. Хоч з яких глибин наверх випливуть і люди то побачать. Не лякайся перешкод та кепських людей. Кепські люди — слабі люди. Обійди мовчки напасть і роби своє діло.
Хтось може про цю “Волинь” сказати: “Знову там щось про село.” А для мене цей твір виявився справжнім відкриттям і села, і Волині, і України, і патріотизму, і людяності. Цікавий факт, що вперше України тут взагалі згадується аж на 293 сторінці лише. Я думав, що це більше батьківська книга і порахував скільки разів це слово написав Улас Самчук. Батько – 545 разів, але Мати не набагато менше – 533 рази. Це було несподівано)
Слухав “Куди тече та річка?” у виконанні Євгена Шаха. Дуже вдало підібраний і голос і темп в цього чоловіка був саме для цього твору, дуже рекомендую!
Книга на 10/10