З народженням третьої дитини в нашій сімʼї, ми вирішили скористатись своїм правом виїхати за межі України. Щоб сильно не ризикувати і хоча б перевірити чи це взагалі працює, ми з дружиною та дітьми поїхали в Польщу.
План подорожі:
Виїхали ми майже в повному складі, вдома залишився лише Артем, мій найстарший син. Оскільки в його школі і канікул перенесли на тиждень пізніше, і він вже такий дорослий, що йому цікавіше насправді побути без батьків.
На підʼїзді до кордону я спеціально заміряв чергу з легкових автомобілів до пункту пропуску. Це було майже кілометр!
Але оскільки в нас в автомобілі був присутній Данило, якому лише три місяці, то ми мали право проїхати без черги. По дорозі повз інші автомобілі ми спостерігали сварки водіїв з черги, один з них влаштовував нервові зʼясування відносин і не хотів нас пропускати. На зауваження про наше права їхати з немовлям, він істерив, що тут “у всіх немовляти”. Але махнув рукою і розблокував нас.
Хоча ми по-суті й не стояли в черзі, але всі процедури зайняли більше двох годин. Щоб мені виїхати, прокордонник просив лише посвідчення багатотідної сімʼї.
На польській стороні заставили викласти всі пакунди з автомобіля… Розкрити всі наплічники, сумки і коробки з подарунками, а я вже думав що з дітьми відношення краще і не так сильно перевіряють.
Годинник переводимо назад, режим руху по автобану – вперед.
Гарно в парковій алеї по дорозі до замку. Навколо вайби безтурботності й спокою. Тут немає повітряних тривог і дуже поганих новин. Веселі молоді люди, веселі пенсіонери. В сам замок Вавель нас не пустили, не вистачило лише хвилини, щоб охоронець нас впустив – весь натовп був змушений розвернутись назад і спускатись з бруківчастої гірки. Ну, це привід повернутись сюди знову.
Повечеряли в ресторані традиційної польської лемківської кухні. Висновки для себе: ніколи більше не купувати польський борщ, завжди натомість брати польський журек.
Опісля гуляли по переповненому людьми старому місту. Погода була теплою, ніч ясною. Це було безтурботне веселе свято з чудовим настроєм і атмосферою безтурботності. Жінці було мало і вона заставила мене дати слово знову повернутись в цю казку.
Зранку виїхали на Катовіце. Двічі платили “побори оплат” на автомагістралі. Біля великого міста звернули трохи в сторону і потрапили в невеличкий Кнуров. Саме там живуть вже який рік наші куми.
Після застілля й обміну емоціями я вирішив не гаяти часу і скористався можливість поїхати в музей Auschwitz-Birkenau. Це те, що нам відомо під назво Освенцим. Часу я мав лише менше години, але треба було використати цю нагоду, хоча й так обмежено.
Важливо! Потрібно обовʼязково заздалегідь онлайн зарезервувавти собі місце в цьому музеї на якусь конкретну годину, це безкоштовно, якщо без гіда. Але хитрість в тому, що на місці вже мені таки довелось розкошелитись і віддати 20 злотих за місце на великій стоянці. Ну нехай, вже сутеніло і я не мав часу шукати вільний клаптик землі десь в місті.
Музей Аушвіц зроблено з розмахом та смаком. Голос диктора та фундаментальні бетонни стіни неправильної формі налаштовують на потрібний лад ще по дорозі до всіх локацій. На самій території десятки блоків з різними експозиціями, всі тематичні й різні.
В цьому році я прочитав Сад Гетсиманський, тому оті всі камери для моріння голодом, для задухи, для божевілля на мене не було шоком. А от людям було погано. Мене найбільше вразив мабуть той крематорій й всі ті фотографії людей, які навіть посміхались.
Чому про НКВД в Україні не зробити з десяток наших рідних Аушвіц-музеїв?
Дорога на Вроцлав колись була теж платною, але місцева влада викупила її і зробила вільною. Ми їхали в сильний дощ й тут були якісь інші обмеження швидкості, але видалось що добиратись якось було скоріше, ніж з Кракова до Катовіце.
Приїхали вже затемна, але нас дуже тепло зустріли куми, весь сон зняло як рукою. Тут ми пробули найдовше і побачили найбільше.
Місто Вроцлав в центральній його частині дуже багато на старі величні будинки. Річка Одра, 12 островів на ній, кілька приток та рукавів… Все це вражає, але мені було сказано, що вода настільки брудна, що вся риба торік передушилась і подохла. Тепер навіть з собаками біля води гуляти забороняють.
Всюди в центрі натикані маленькі статуї гномів, зроблені з якогось кольорового металу. Їх тут сотні, і кожна композиція унікальна. Це така місцева атракція: знаходити всіх гномів, фоткатись з ними.
Ми гуляли в місті сонячними днями, тому враження від Вроцлаву в памʼяті залишились особливо приємними. Кінець жовтня, а я ходжу в футболці.
Великі парки, великі парковки, великі будинки, широкі дороги, дорогі пончики.
Цікава, що ще сто років назад поляків тут було лише 2% від всього німецького населення. Зараз все з точністю навпаки і тепер це не Бреслау, а Вроцлау.
Приїхали ми вже в темноті, тому переїзд автошляхами столиці видався мені цікавим і футуристичним навіть трохи. Ці дороги вверх-вних і великі розвʼязки чимось нагадали мені Йоганесбург, цікаво правда?)
Ми гостювали в кузини моєї дружини на якомусь спальному районі. Це було дуже схоже на район хрущівок, де немає й шпарини для парковки авто. А от жили в апартаментах в якійсь новобудові з незвичним плануванням, де велику кімнату було розділено на дві якоюсь стіною для телевізора.
Саме у Варшаві я нарешті сам трохи полазив по всяких Бідрьонках і Жєбках. Ціни геть як в Рівному, тільки вибір цих польських товарів більший. От підгузки для дітей точно дешевші, а солодощі дорожчі.
Наш виїзд в самий центр побачити “Старувку” (Старе Місто) не передбачав ніяких труднощів, але погода погіршилась і все почало заливати дощем. То ж насолодитись сповна прогулянкою по бруківці не вдалось. Але було й дещо цікавеньке: група китаянок попросила їх пофоткати на фоні того дощу. Я їх попитав, що вони думають про війну в Україні, а вони про неї взагалі нічого не знають.
Далі дорога додому, на Устилуг. Останні кілька десятків кілометрів треба було їхати по якихось вузеньких дорогах через села, що дуже контрастувало з подорожами автобанами всі ці попередні дні.
Мої нотатки з подорожі:
Всі світлини з подорожі.
2 thoughts on “Поїздка за кордон своїм авто / Польща”