“This is happy! Your face opening is in sad mode. Why, question?”
Грубесенька така книжка на 624 сторіночки, яка читається швидко, та й відверто з певним захопленням.
Ще з часів свого першого написаного бестселеру “Марсіянин”, автор Енді Вейр добре знає, як тримати увагу читача й закінчувати чи не кожен розділ так, щоб просто не можливо було зупинитися на цьому місці і продовжувати переживати за головного героя далі.
Ця книга дуже хороша і я б її рекомендував читати і своїм дітям і всім людям, що хочуть бачити щось далі стрічки рілсів. Адже вона написана простою зрозумілою мовою, спираючись на терміни й факти, які всім відомі. Взагалі це справжній талант, пояснювати щось складне такою простою викладкою та й робити це так захопливо.
Одинокий астронавт Грейс розбирається в просторі та часі, щоб згадати навіщо він тут і що його сюди привело. Через спалахи в його памʼяті автор веде нас, читачів по сюжету. На відміну від згаданого мною Марсіянина, звʼязку з Землею тут немає, але натомість введено іншопланетного прибульця Рокі. Їхня співпраця продуктивна, наповнена пригодами. Різні труднощі з розпачами від поразок та неодмінні перемоги над ним за допомогою хитрих рішень.
А тепер трохи конструктивної критики:
- Вторинність. Адже ми вже переживали за чоловіка далеко від нашої планети, чи не так?
- Забагато пристуньої русні, мені персонально це бридко
- Доволі заїжджене кліше з амнезією головного героя.
- Я займаюсь німецькою мовою вже мабуть років з пʼять і заледве можу тримати бесіду з носіями мови на рівні випускника дитячого садка, а тут Грейсу з Рокі навіть вже й ексель таблички з кодованими акордами (звуки інопланетянина) в англійську мову не потрібні через пару сторінок від початку комунікації.
- Надто легко все всім тут вдається, насправді я думаю, що перша ж поломка значно меншого масштабу означала б кінець місії.
- Багато всього видуманого притягнуто за вуха проти законів природи, як то ці водяні Астрофаги, що живуть на Сонці. Та нехай, без цих умовностей книга не була б такою легкою.
Минулого року я також читав велику fiction книгу “Вокзал на вулиці Відчаю”, то її я читав мало не цілий рік, так вона мене вимучувала. А ось Аве Марію пройшов лише за пару тижнів, бо це дійсно цікаво і тут постійно щось відбувається, на тебе сиплять новими фактами, вводять нові змінні в рівняння, переміщують в інше середовище.
Мені доволі таки сподобався цей твір, не зважаючи на всі його явні мінуси. От по-менше було б всього повʼязаного з росією, взагалі б всім рекомендував почитати.
8/10.