Відпочинок на Поліссі, озеро Велике поблизу села Острівськ

На цих вихідних мені випала нагода побувати і далекій глушині Зарічнянського району, але про все по-порядку.

На роботі у нас організували подію: виїзд на природу. Але це не стандартні шашлики біля водички, ні. Спочатку маршрутівкою добираємось до Сарн, звідти повертаємо на ліво і їдемо по національній трасі М07, що колись була плиточною Варшавкою до села Антонівка. Там сідаємо на поїзд, що в народі зветься Кукушка. Він курсує найдовшою в Європі вузькоколійною залізною дорогою по Поліссю. Кінцевий пункт нашого призначення – озеро Велике, Зарічнянського району, що неподалік від села Острівськ.

То ж виїхали ми з Рівного десь в 04:30 ранку, до Антонівки дістались о сьомій ранку, там сілі на Кукуху і їхали ще години 4 поїздом. Народу нас було 20 чоловік.

Цей поїзд точна копія того, що курсує в Рівному вздовж Усті і зветься “Дитяча залізниця”. Старенькі вагончики, привітні добродушні кондуктори-провідниці. А двигун в локомотиві стоїть В-2. Точно такий же ставився на Легендарні танки Т-34.

Їхати в цьому поїзді дуже прикольно, тому що весь маршрут йде по диких і дуже гарних місцях Полісся. З Кукушки можна виглядувати на дорогу, стояти на відкритому повітрі між вагонами (а це дуже спасало в 35-ти градусну спеку, особливо по дорозі назад), а деякі наші хлопці взагалі вилазили на дах поїзда!

Спочатку працівники львівської залізниці нервували і погрожували спустити нас взагалі з поїзда, але потім ці милі дами по-трохи заспокоїлись і взагалі ми встигли з ними подружитись. Нас навіть висадили прямо посеред лісу, щоб ми змогли швидше дістатись місця призначення.

Ще слід додати, що саме під час нашої подорожі Кукушкою телеканал Інтер робив репортаж про цю залізну дорогу. Переглянути можна його ось тут. Там навіть мене можна побачити – кінця півтори, я чешу ногу в червоних шортах :) Кореспонденти брали репортаж у керівника нашої експедиції, про те чому не можна закривати цю залізну дорогу. Сергій так гарно і кльово все їм розповів, але чомусь цей епізод не потрапив у репортаж :(

Ми пересікли дві річки, Горинь та Стир. Звичайно, що я добре знаю їх, адже постійно на них рибалю. Але тут на Поліссі вони досягають, мабуть,  своєї найбільшої ширини і виглядають дуже красиво!

Коли ми їхали через поля, то нашу компанію постійно атакували специфічні мухи – сліпаки. Їх ще звуть ґедзями і сліпнями. Сідають на відкриті ділянки шкіри і боляче гризуть. Вбивати їх неприємно, бо це не комарик від якого мокрого місця не лишається, а доволі велика муха. Натерпілись ми від них добряче…

Після станції Острівськ поїзд пройшов ще кілометрів з 5 і висадив нас прямо посеред лісу. Ми знайшли маленьку тропинку і пішли нею. Буквально через метрів 400 перед нами відкрилось велитенське лісове озера, яке так і зветься Велике.

Ми першим ділом поставили табір і після цього полізли купатись. Вода в ці пекельні дні липня була прогрітою, особливо біля берегів, сильно. Прямо парне молоко. Ми облаштували табір в північно-західній частині озера, тут берег піщаний і глибина по шию починається десь в метрах 30 від початку води. Гарні умови для плавання і плескання. А в лісі якраз була пора за чорниці, ми їх наїлись вже до несхочу.

Я з собою взяв вудки, тому вирішив знайти місця для ловлі і з колегою Антоном пройшовся вздовж озера. Ми обстежили весь західний берег, дійшли аж на південну частину (тут є пляж і постійно відпочивають, купаються люди). Далі починається комиш, місць для ловлі в комиші дуже й дуже мало, незважаючи на велетенський розмір озера, кількість цих місць можна перерахувати на пальцях однієї руки. Тому ми почали повертатись назад. Кожне перспективне місце було досліджене особисто мною: я залазив у воду і прощупував дно. Так я знайшов місце для своєї рибалки: піщаний пляж, мілина метрів з 15-20, потім з правої сторини починається невеличке замулення і росте смуга лілії і кувшинок на відстані 25-30 метрів від берегу. А з лівої сторони росте стіна тонесенького комишу. Ще метрів 3-5 вперед і починається крутий спуск на глибину, де вже нічого не росте. Так виходить, що між ліліями і комшем є прогална шириною в метрів 10. Ось тут, на границі мілини, муляку і різних рослин я і вирішую ловити. Тим більше, що можна буде експериментувати і пробувати ловити на різних ділянках і різних глибинах не змінюючи місце ловлі, що так важливо при ловлі фідером.

Ввечері я ловив рибку, більш детально про сам процес рибалки і запостив на своєму рибацькому щоденнику.

Вода в озері має буроватий відтінок, мабуть це через специфічне дно. Покопавши пісок я дійшов до коричнево-червоного шару землі. Вода має високий вміст гліцерину, тому дуже “м’яка”. Озера ці (Велике, Середнє і Хоромне) є карстового походження, тому тут мають бути ділянки з шаленою глибиною.

Ввечері, коли я ловив рибу сліпні не давали спокою і дуже захотілось пити. Як добре було, коли мій колега прийшов до мене і приніс замотану у фольгу звіжоспечену картопельку і водичку! Як сонце зайшло комарі взагалі подуріли, моє перебування біля води надалі фізично не було можливим. БІГОМ змотавшись я пульою помчав на базу. Прийшов в потрібний момент – на шашлики :)

Ввечері та вночі вже фотографій не робив. Душевно відпочивали біля вогнища, співали під гітару і барабан пісень. Навіть розказували страшні історії, як в дитинстві :) А ще купались голяком при світлі повного місяця, що робив кінематографічну місячну доріжку на воді. Я допустив одну помилку: дарма брав з собою спального мішка, спав я просто на кариматі. По великому рахунку і палатка була б непотрібна, аби не ці Полісські комарі.

Будильник розбудив мого сусіда а четвертій ранку, а той мене. Оскільки полягали ми спати десь біля третьої, встати не було сил. Зміг перебороти сон лише біля шостої ранку. Пробував рибалити прямо на пляжі, де ми вдень купались, але це мене не вразило зовсім і тому пішов на вечірнє місце. Там рибалка була вдалою. Ну не настільки вдалою як хотілося б, але доволі приємною.

В моменти коли чекав на покльовку читав одну з своїх улюблених книг. Хто вгадає яку по фото? ;)

Ще під час ранішньої і вечріньої рибалки по озеру йшли корови, яких пастух підганяв жбурляючи поряд з ними цеглу і спілкуючись суто брудною лайкою. Тишина, Поліська краса, ліс, цвірінькають пташечки.. І тут ні з того ні з сього матюки за матюками і 30 корів, які йдуть прямо по моїх вудках :) Після себе вони залишили у воді екскременти, які ще довго плвали навколо. І хмару сліпнів, що атакували мене з добрих хвилин 10, поки я всіх їх не перебив.

Прийшов на базу, показав улов, отримав респекти. Всі мене поздоровили з днем Рибалки. Сіли снідати. Страва якраз приготувалась, як я повернувся. Це був банош. Надзвичайно ситна і смачна каша. Якщо я не помиляюсь, то карпатського (чи закарпатського?) походження. Після сніданку ми згорнули табір і вирішили на останок пропливти по озеру на північний берег по діагоналі. Сміливців набралось штук з шість. Оскільки з нами плили дівчата, то темп був трохи малий, я вирішив плисти сам брасом. Яке це дурне відчуття я вам скажу, коли ти посередині глибочезного велетенського озеру, а біля тебе літає той сліпак Ну нічого доплили на визначений пірс і там я знайшов залишки потрошеної риби. Лишилась лише луска, розміром з 5 копійок, не менше. Плавальний пузир, він складається з двої частин, так от менша була як жіночий кулак! І плавники, звичайно по формі хвостового пера відразу було ясно, що це лящ. Я боюсь навіть припустити якого розміру був цей лящ, але однозначно трофейного. Ми зібрали табір і в час дня відправились до Острівська.

Погрузивши весь свій багаж на плечі, а дещо взявши в руки ми пішли вздовж колії в село, на станцію. Іти по лісі було кілометрів з 5, але постійно вздовж дороги нам зустрічались канави з застояною водою. Відповідно нас гризли комарів, укусів ми отримали більше ніж за півтора дня відпочинку. Відбиватись було важко, адже в руках палатки, карімати й багаж, а ці гади обліплюють тебе постійно. Ну якось з горем пополам ми добігли до того Острівська. Всі мокрі від поту, покусані і змучені. І Відразу пішли купатися до місцевого озеру. Краса неймовірна! На відміну від лісового дикого Великого, тут вода повністю прозора, я брав маску для пірнання і бачив все дно, встелене ковдрою водоростів і навіть якусь рибку! А на озері стоїть острів. Мабуть звідси і назва озера, мабуть звідси і назва села, мабуть туди плавають кохатись туристи.

Купаючись, ми дізнались від місцевих, що поїзд прибуде не в 15:00 як ми розраховували, а в 14:30! То ж нам довелось поквапитись. Сама сіль була в тому, що місцевий магазин був заченений на обід з другої до третьої і ми навіть не мали часу знайти якийсь колодязь! То ж майже без води (добре що у когось знайшлось літрів зо-два якоїсь зеленуватої води) побігли на станцію, де вже прибував поїзд.

В поїзді Кукушці ми провели незабутні чотири години під палючим сонцем без води. Добре, що хоча через кілометрів 40 була зупинка на 5 хвилин і ми встигли придбати в місцевому магазинчику (де решту не дають грошима, а лише цукерками) таку дорогоцінну водичку.

Поїзд і вагони дійсно старенькі, я сфоткав паспорт. Але дуже душевні. Тут якась особлива приємна атмосфера, все таке рідне, живе і просте.

Ми в Кукушці традиційно займали цілий останній вагон, і мало хто х з місцевих наважувався до нас підсідати :) По дорозі на відпочинок це був якийсь мужику п’яний вже в шість ранку з челябінським велосипедом, а по дорозі додому це були дві милі дівчині. Одну звати Олеся, іншу Маша.

Я в подорож взяв з собою крім улюбленої книги ще й шахи, але чомусь ніхто не хотів зі мною грати. І тут в поїзді мій колега Антон для того, що отримати від мене книгу, запропонував пасажирці зіграти зі мною в шахи, бо я ніяк не міг знайти собі суперника. Дівчина погодилась, а Антон отримав книгу :)

Шкода, що я не взяв жодних контактів цих милих дівчат, знаю лише, що одна з них з Заллісся Здолбунівського району, а інша десь з Володимерця. Якщо вони колись читатимуть ці рядкі, або хто їх знає – відгукніться :) Після цього мій колега Толік почав прикалуватись з мене називаючи майстром пікапа.

Борючись з спекою ми по черзі змінювали один одного в тамбурах вагонів, але там постійно надокучали сліпні. Я навіть почав збирати колекцію з їхніх трупиків.

Нарешті хлопці наважились зіграти зі мною в шахи. Грали майже завжди колективно, по двоє-троє проти мене одного. Я жодного разу не програв. Взагалі ці ігри були дуже веселі та емоційні :)

Після поїзди ми ще зо дві години їхали маршруткою з Антонівки через Сарни в Рівне. Хто не спав в поїзді – спав в маршрутці. Всі добряче втомились дорогою.

Хто ще ніколи не бував на Кукушці – можу ствердно рекомендувати таку подорож, не пошкодуєте.

Наш відпочинок однозначно вдався!